За кожною подією та перемогою стоять люди – українці з хоробрими та відкритими серцями, вірою в свою країну, і кожен зі своєю історією. Війна стала для всіх випробуванням – на мужність і незламність, відданість обов’язку та рівень любові до рідної землі, а ще, безперечно, на людяність. Ми почали збирати реальні історії українців, що якнайкраще розкривають кожен із цих елементів. Вважаємо, що про них має знати світ.
Сьогодні розповімо історію однієї сім’ї, яка знайшла притулок в нашому національному парку. Деталями поділилася з нами пані Катерина:
«Наша сім’я з Києва. Ми мешкали в Оболонському районі. Але ранок 24 лютого все змінив. У день напередодні я, як зазвичай, відвела сина до садочка, сама поїхала на роботу. Ввечері ми традиційно вечеряли з сім’єю та обговорювали, як пройшов день. Спокійно лягли спати, знаючи, що зранку прокинемось і підемо по справах.
Ранок 24-го, напевно, не забуде ніхто. Мене розбудив чоловік словами: «Прокидайся, почалася війна». Важко було повірити. Він продовжив: «Слухай, вибухи. Путін напав на Україну». І я їх почула. Стало по-справжньому страшно.
Наш п’ятирічний син спав, а ми з чоловіком думали, що робити. Треба збирати речі. Ми не були готові до війни. Я не могла швидко відреагувати, визначити, що брати з собою. Але знала – точно потрібні документи, ліки та речі для дитини.
Почалися сирени. Перша десь о 7 ранку. Люди прокинулися, відкрили телефони, ввімкнули телевізори – дійсно йдуть обстріли. Всі почали хаотично збиратися, сідати в машини та просто виїжджати за місто. Більшість знайомих так зробили. Були впевнені, що там безпечніше.
В перший день ми нікуди не поїхали. Бо Київ став величезним затором. На ніч не могли їхати, бо з дитиною це складно й комендантська година не дозволяла. Під вечір пішли до бомбосховища в сусідньому будинку. Там страшно й холодно. Діти плачуть, бо не розуміють, чому туди слід іти. Кожен сидів на тому, що взяв із собою. Хтось на стільчику, хтось на ковдрі, а хтось – на бетонній підлозі. На ранок обстріли були по Київській області, частково – по Оболонському району. Ми жили поруч із трасою, яка йде на Вишгород. Тим шляхом йшли російські війська.
О 7 ранку ми з сім’єю поїхали на захід України. Шукали різні варіанти, знайомі порадили прихисток у національному парку в Карпатах. Як на мене, зараз це найбезпечніше місце, хоча є сирени, але не літають літаки й не плачуть діти. Дитина моя спокійна, може спати, не каже, що страшно. Для батьків це – найбільше щастя. Тут дуже добрі люди. Нам дали теплі речі, засоби гігієни, їжу. Ми відчуваємо турботу. За кордон не збираємося, ми хочемо додому. Наш дім – Україна. Я впевнена, що ми будемо тут жити. Щойно керівництво держави скаже, що безпечно їхати додому – ми повернемось.Після перемоги зустрінуся з рідними та друзями, які залишилися в Києві, обніму їх і подякую за те, що зберегли мій дім».
Дякуємо співробітникам парку за самовіддану роботу, захист рідної землі та допомогу тим, хто цього потребує.