Святогірські спалені сосни. Репортаж з національного парку на лінії фронту

Фотографії Сергія Ковальова ви точно бачили на сайтах і сторінках національних парків України в соціальних мережах. Ми особливо любимо його знімки з дикими пляжами Одеської області.

Від початку повномасштабного вторгнення росіян Сергій працює як воєнний кореспондент, тому часто буває в зоні бойових дій. Наприкінці лютого — початку березня 2024 року він повернувся з поїздки на Схід, зокрема з території національного природного парку «Святі гори» Донецької області. Публікуємо його текст про цю поїздку.

Моєю великою мрією до повномасштабного вторгнення було відвідати всі національні парки України та зробити фото- та відеоісторії про них. Ця мрія минулих часів дуже болісно згадується, коли вперше відвідуєш національний парк не як турист, а як воєнний репортер.

Десь глибоко в спогадах збереглася та ейфорія, коли їдеш у новий парк. Гадаєш, чи будуть там привітні працівники, екскурсії, кемпінг — чи просто потрапиш у дику природу. Обидва варіанти завжди радували.

Перед в’їздом у нацпарк «Святі гори» у лютому 2024 була тільки одна думка: аби лиш нічого не сталось. Від парку до ворога зараз менш як 20 км, у 2022 він був окупований. Зараз там небезпечно через старі міни, нерозірвані снаряди та досяжність для більшості артилерійської зброї та авіації росіян.

Замість привітних інспекторів і наукових співробітників нашу групу репортерів на блокпості перед парком зустрічають озброєні правоохоронці в бронежилетах і шоломах, як того потребує воєнний стан. 

Цей пост, на відміну від схожих у тилу, можна проїхати тільки військовослужбовцям, правоохоронцям, рятувальникам, що працюють на цих напрямках, або журналістам у супроводі військових.  

Тут ще залишилися сліди жорстоких боїв на узбіччі доріг: знищені будівлі, призначення яких уже неможливо зрозуміти, вирви від мін, КАБів (керованих авіабомб. — Ред.), бліндажі.

Брати камеру в руки не дуже хочеться, та й не можна багато знімати: що менше ворог знає про прифронтові зони, то краще.

Біля єдиного придорожнього магазина, який досі працює, зустрічаємо свого провідника, військовослужбовця штурмової бригади. Із цікавості заходжу в магазинчик, який колись годував туристів снеками, поїв кавою і забезпечував сувенірами. Зараз його фасад побитий уламками, обладнання працює від портативних батарей, а воду гріють на буржуйці. Це трохи нагадує фільми про постапокаліпсис.

З провідником з’їжджаємо з траси на ґрунтову дорогу, поміж дерев уже видно пусті, занедбані, але на диво цілі бази відпочинку.

За звичкою хочеться з’їхати в сторону, пошукати цікаві місця, але тут майже не проводилося розмінування, тому їздити можна тільки визначеними дорогами, на яких теж стоять блокпости.

Всюди безліч прапорців, стрічок, ганчірок різного кольору — сапери кажуть, що всі вони означають замінованість. Не завжди є потрібні прапорці, тому позначають, як можуть.

Провідник зупиняє машину на мальовничому пагорбі біля лісу, підходить до нас і каже, що можна вийти, але не відходити від машини далі як на 30–50 метрів, бо всюди міни.

Якщо вибрати якусь окрему точку й не дивитися на спалені та поламані від вибухів сосни, можна зрозуміти, який парк мав вигляд до війни. Захід сонця і вітер надають пейзажу драматизму, якого й так забагато. Спалені сосни гнуться, хрустять, птахи співають, пісок рухається від вітру та створює дивні тіні.

Нас ведуть ближче до лісу та показують касетну ракету, що стирчить серед гілок та спаленої хвої. Кажуть, що трохи далі лежать тіла росіян, які ще довго ніхто не прибере.

Провідник змінюється на лиці: йому неприємно дивитися на ліс, бо, каже, починаються страшні спогади про бої, які він пройшов у схожому місці.

Про таке не думаєш, але в Україні вже багато людей, для яких типові місця відпочинку стали тригером. Хтось брав участь у бойових діях біля річки, хтось — у лісі, пустелі. Навряд у майбутньому ветерани зможуть насолодитися цим ландшафтом: будуть згадувати пережите на війні.

Сонце майже заходить, треба повертатися, поки видно стежки. В останній момент розумію, що захопився вивченням довкілля і якийсь час не звертав увагу на регулярні вибухи десь далеко.

Не знаю, скільки ще національних парків, що були в зоні бойових дій, доведеться відвідати, але впевнений, що після вторгнення росіян у жодному краще не стало. Залишається тільки сподіватися на охорону та збільшення  площі природно-заповідного фонду в тилу.

Про те, як національний природний парк «Святі гори» пережив окупацію, читайте тут. Щоб допомогти парку, сконтактуйте з Сергієм Приймачуком, директором, телефоном +38 099 034 60 38 або поштою nppsvyatygory@gmail.com

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Новини

Стежка для бьордвочингу в Нижньодністровському національному парку: як доїхати

У цьому матеріалі зібрали поради бьордвочерів Ігоря Вєтохіна, Олександра Бурковського та Сергія Ковальова про досвід птахоспоглядання на стежці "Шепіт заплав".

  • Птахи
  • Без категорії
  • Мандри

Човном пересувалися більше, ніж машиною: експедиція в національний парк «Прип’ять-Стохід»

Парк межує з Білоруссю, лежить у прикордонній зоні. З Києва ми їхали 6 годин чудовою варшавською трасою (автошлях E373. — Ред.). Після Маневичів треба повернути на північ і їхати до Любешева

  • Без категорії
  • Мандри

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: