Знайти сову та саджати ліс: один день у національному парку «Гуцульщина»

Мене звати Анастасія Сєрікова, я комунікаційниця проєкту wownature.in.ua, який розповідає про національні парки України. Коли я бачу, що національні парки або заповідники проводять захід на природі, мене практично ніщо не може зупинити. Так було і 20 березня, коли активісти львівської громадської організації «Лісові ініціативи й суспільство» кликали волонтерів у національний парк «Гуцульщина» відновлювати ліс.

Здавалося б, навіщо сіяти жолуді, вони ж собі падають, то і проростали б. Однак, по-перше, дуб родить не так часто, а по-друге, у радянський час на ділянці парку на місці рубки засіяли чужоземний вид — червоний дуб. Він є агресивним, витісняє інші рослини. Ба більше: його листя утворює на землі щільний покрив, а оскільки вид немісцевий, то локальні гриби його не переробляють, а отже, локальні рослини не можуть рости під його кроною. Тому, хоч нині й весна і травичка вже пробилася, нашу ділянку всуціль вкрило торішнє (може, і давніше) листя.

Волонтери розібрали жолуді, послухали про те, як їх сіяти (знайти просвіт у небі, під ним розгребти листя, кілочком викопати ямку, вкинути жолудь донизу гострим кінцем, притоптати землю). За дві години висіяли майже весь 50-кілограмовий мішок жолудів. Чи вдасться їм вибороти місце під сонцем і потіснити американців — буде відомо вже за кілька місяців, як з’являться паростки. Науковці парку стежитимуть за експериментом.

Посіявши жолуді, ми гуляли лісом. Потрапили на галявину, всіяну первоцвітами — і жодного не зірвали не стоптали. Виявляється, у такій концентрації білоцвіт весняний іще й пахне:

Увесь цей час двоє співробітників парку носили довгу драбину. Не зізнавалися навіщо, й ось нарешті приставили її до дерева. Ми підняли очі: на тому дереві висів сов’ятник (дерев’яний будиночок для сови; сови могли б і самі забезпечити себе житлом, пояснили мені в парку, але вони живуть у великих дуплах вікових дерев, яких нині катма). Щоб довідатися, чи живе хтось у сов’ятнику, співробітники мають спеціальний гаджет: до жердини прикріплено селфі-палицю зі смартфоном. Відповідно, не турбуючи сову зайвим шумом, можна запхати у віконечко сов’ятника телефон і зробити фото. Одна біда — фото працівник робить наосліп, бо ж не бачить, коли тиснути кнопку «зняти». І тут сталося неймовірне із серії «технології творять дива».

Волонтерка Аня дала працівнику свій синхронізований із телефоном смартгодинник, і на ньому було видно зображення з камери, а отже, вдалося сфотографувати вміст сов’ятника.

Виявилося, що там відклала яєчка довгохвоста сова й сидить на них. Усі тішилися, а Аня найбільше, бо тепер зможе довести мамі, що той її годинник — справді функціональна штука.

Щоб дістатися парку, ми доїхали до Косова (Івано-Франківська обл.). У містечку є де зупинитися і поїсти, тут мальовничо, бо довкола гори, а в місті — річка. Один мінус — немає залізничного сполучення зі обласними центрами.

Автомобілем зі Львова до Косова 4 години; з Києва волонтери діставалися двома видами транспорту: потягом до Коломиї і автобусом до Косова (кажуть, їздить що пів години). Ще зручно діставатися з Івано-Франківська: автобус їздить приблизно щогодини.

Мені було цікаво й важливо познайомитися зі співробітниками національного парку, роззирнутися, як працює установа. Наприклад, я дізналася, що нині серед працівників є колишній директор біосферного заповідника «Асканія-Нова»: він виїхав з установи вже під час російської окупації.

За 4 години в парку можна зробити повно справ: посіяти жолуді, дізнатися про сов і відчути запах первоцвітів. На сторінці wownature у фейсбуці ми частенько публікуємо добірки подій у національних парках, то ви не соромтеся, долучайтеся. Підписуйтеся на сторінки парків та беріть участь у їхніх подіях.

Не рвіть і не купуйте первоцвітів, сійте тільки правильні жолуді у відповідних місцях, подорожуйте в безпечні національні парки. 

Там і побачимося.