Дворічанський національний природний парк лежить у північно-східній частині Харківської області, у долині річки Оскіл. Його особливість — крейдяні пагорби, що тягнуться через усю територію. Північна межа парку проходить державним кордоном з РФ. А отже, під час повномасштабного вторгнення російських військ він з перших днів потрапив під окупацію. Упродовж вересня, коли українські військові гнали росіян з Харківщини, вони звільнили і територію парку. Ми поговорили з Володимиром Клетьонкіним, начальником наукового відділу НПП “Дворічанський”, про те, якими були останні 7 місяців для парку та співробітників. Навіть під час окупації люди продовжували наукову роботу.
Літопис має писатися
Природа продовжує жити навіть попри обстріли та окупацію. А отже, науковці теж працюють далі: спостерігають, аналізують, фіксують процеси — безупинно пишуть її літопис.
Тому, поки науковий відділ Дворічанського перебував на території парку, співробітники працювали. Володимир каже, що, виїжджаючи на територію парку, уже знали з колегою, у який час ідуть колони, де стоять патрулі й блокпости.
Коли йшли гелікоптери, то ховалися по кущах, як зайці, щоб не викликати підозр і бажання на гашетку нажать, пульнуть з кулемета чи ракету запустить.
Знаючи, що росіяни можуть переслідувати людей з неба гелікоптерами, науковці намагалися не потрапляти їм на очі. Працювали в полі, проводили фенологічні спостереження (це аналіз явищ природи, пов'язаних із сезонними змінами кліматичних умов):
Ми ж на роботі, отримували зарплатню, то проводили збір польового матеріалу з ентомології (наука, що вивчає комах. — ред.). Мій колега ще й ботаніку добре знає, то він ще й ботанічні дослідження проводив. Літопис має бути, хоч і в усіченому вигляді.
Як співробітники парку переживали окупацію
Нині на території парку наукових співробітників немає: подекуди тривають бойові дії, землі заміновані. Під час окупації деякі працівники залишалися на місці; науковий відділ, який очолює Володимир, разом із керівництвом, фінансово-господарським відділом, інспекторами евакуювалися в середині вересня, коли почалися обстріли. Виїхати науковцям допомогли волонтери. Нині один співробітник парку знаходиться в селищі Дворічна; ще кілька людей можуть перебувати на окупованій території на лівому березі річки Оскіл.
Під час окупації працівники постановили собі якомога рідше з’являтися в офісі, щоб уникати росіян. Робочі питання вирішували телефоном, доки був зв’язок; потім — їздили одне до одного велосипедами.
Перші місяці окупантам до парку діла не було; коли ж вони сформували колаборантську владу, то руки дійшли й до нього: стали вимагати установчі документи. На той момент частина співробітників евакуювалася, тож у парку сказали, що документи люди забрали із собою. Володимир згадує:
Тоді вони (росіяни. — ред.) були дуже зайняті освітою, силовими структурами, то сказали, що поки не на часі, зачекає парк. Дякувати богу, до цього не дійшло.
Територія деокупована, однак небезпечна
Втрати парку нині не рахують: зарано та небезпечно. У перший місяць після окупації росіяни забрали службове авто парку, полювали на дичину, у вересні зруйнували будівлю адміністрації. На території парку, зокрема в долині річки Оскіл та на крейдяних схилах, науковці не зафіксували пошкоджень. Однак їм не вдалося обійти всю територію парку: по-перше, росіяни заборонили відвідувати ліси; по-друге, територія вище за с. Кам’янка була вкрай небезпечною через скупчення окупантів — адже до російського кордону звідти лише 10 км.
До початку бойових дій науковий відділ працював на свій страх і ризик. Ходили, де безпечно, і тропами, які натоптали безстрашні рибалки.
Сильно постраждали від авіанальотів та артударів ближні до парку населені пункти — Кам’янка, Дворічна. Яка там нині ситуація, відомо з поодиноких звісток: зв’язок наразі нестабільний. Люди масово евакуювалися через постійні обстріли; поза населеними пунктами небезпека ще більша, а отже, стан справ у парку уявити складно. Ба більше: про обстеження території найближчим часом теж поки не йдеться.
На щастя, Володимиру з більшістю колег вдалося виїхати на підконтрольну Україні територію. Маємо сподівання, що шкоду, заподіяну парку, можна буде швидко виправити. Віримо в ЗСУ та чекаємо добрих звісток з фронту!
