А вдома степ… Історія жителя Маріуполя, що врятувався та знайшов роботу у національному парку

Близько 20% території України зараз знаходиться під російською окупацією й понад 6,5 млн людей покинули свої домівки та втекли з небезпечних територій. Чимало людей проживає на територіях природно-заповідного фонду України. Зокрема Нобельський національний природний парк не лише приймає внутрішньопереміщених осіб, але й працевлаштовує. Нижче історія пана Ігоря, який з сім’єю виїхав з Маріуполя і зараз працює завідувачем відділу з охорони національного парку.

В молодості Ігор після закінчення навчання у Києві одразу влаштувався на роботу в Маріуполі. Спочатку був майстром лісу, згодом лісничим, мисливствознавцем, а останній час – керівником державного підприємства, а саме лісового господарства. Коли розпочалась повномасштабна війна, він з дружиною та донькою були в Маріуполі. 

“Бо коли почались бойові дії, то ми зразу бачили що вже в Києві неспокійно було, і в Харкові. До 2 березня у нас хоч зв’язок був хоч якийсь із зовнішнім світом, і з 2 березня зв’язку вже не було ніякого, то ми навіть не знали як їхати, куди їхати, і кому ми потрібні взагалі й де ми будемо, якщо поїдемо. Бо абсолютно не було у нас взагалі інформації чи є Україна чи вже не її має. ”

26 березня Ігор з сім’єю зібрали речі та вирішили їхати у Запоріжжя.  

Складна ситуація. На свій страх і ризик їхали. Обстріли були звичайно. Від Маріуполя до Бердянська 20 блокпостів було, ці провірки, контролі, дуже довго добиралися до Запоріжжя. Я лісничий та місцевість дуже добре знаю і це допомогло виїхати. Бо дуже багато людей які не знали куди їхати, їх направляли на територію Донецька, там показували на блокпостах куди їхати. А потім опинились в Донецьку, а хотіли в Україну на Запоріжжя. Ну ми, знаючи дорогу, від блокпоста до блокпоста, казали, що їдемо до родичів в сусіднє село. Ми не говорили. що виїжджаємо в України, що їдемо в Запоріжжя, можливо б не пропустили. Коридору як такого не було, всі люди їхали самі ось так на свій страх та ризик. До нас приєдналося декілька машин, потім ще декілька машин.” 

Дорога важка, розбиті дороги, ну розумієте як воно. Люди налякані, багато хто виїжджав без документів, по різному було. Практично тиждень, мабуть, добиралися на Рівненщину. Комендантська година, та і машина трохи побита й обстріляна, необхідно було відпочити після всього пережитого.”

Після приїзду до друга у Рівненську область, директор національного парку “Нобельський” вирішив працевлаштувати Ігоря.

“Виникла ідея взяти його на роботу, адже у нього багаторічний досвід роботи в галузі лісового господарства. А у нас є трохи дефіцит кадрів, є кваліфікаційні вимоги, вища освіта й інші вимоги, тому такі люди нам потрібні”

Про нову роботу Ігор розповідає із цікавістю. Каже, що не надто відрізняється від того, до чого він звик. 

На території підприємства де я працював, теж був природно-заповідний фонд. Площа цих об’єктів складала 60% території й останні роки ця площа ще збільшувалася. Ми займалися охороною та відтворенням диких тварин. Зараз я в складі охорони національного парку, тому якби робота мені знайома, вона не нова. Територія звісно більша майже у 2 рази, ніж у нас там була. Але це мене не лякає.

На новому місці працюється добре, проте сумує за рідними місцями

Тут гарно, недарма ж ці території заповідаються. Але ми дуже переживаємо та тужимо за рідними лісами та степами. У нас поруч був національний парк, у них була територія закріплена за нашим лісгоспом в користуванні.  Ми там проводили дослідження та спостереження за перельотами птахів. Зараз в цей період, коли степ цвіте й перельоти птахів – там зараз дуже гарно. Обов’язково приїдемо ще туди, інакше бути не може. Багато чого недоробленого у нас там залишилося.” 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: