Відео з екстремальних походів Любові Бойко на ютубі дивляться тисячі людей. Мандрівниця розповідає про віддалені гірські села, соло-мандрівки, свої подорожі лижами, велосипедами й кіньми.
Любов живе в передмісті Чернівців, часто буває в національних парках Чернівецької та Івано-Франківської областей. Ми поговорили з Любою про екстремальні мандрівні досвіди, просування контенту та дивовижні зміни, які подорожі приносять у життя.
Коли ви почали подорожувати?
Мій батько був схильним до пригод, займався туризмом, а я змалечку – спортивним орієнтуванням, пішим туризмом. Мені це подобалося, у моєму житті це було присутнє завжди. Тато помер в ранньому віці, тому я відчуваю, ніби продовжую його шлях.
Раніше любила дивитися міста: пізнавати архітектуру, історію. Але не люблю міського шуму – натовпу, транспорту, гучної музики, вихлопів – тому, якщо й гуляю містами, то зрання або пізно ввечері.
Абсолютна більшість моїх мандрівок – це про природу, зокрема в гори. Тому багато друзів-іноземців після моїх дописів у соціальних мережах вважають, ніби Україна – всуціль гірська країна.
Ваша робота пов’язана з мандрами?
Я пробувала перетворити хобі на роботу. Якось працювала інструкторкою з лижного катання в Буковелі. Перший рік було класно, на другий – це перетворилося на рутину. Я аж зненавиділа лижі тоді!
Так само з горами: один сезон щовихідних водила групи, які мені давали турфірми. Це стало так напрягати, що у свої вихідні я вже не хотіла жодних гір. Те, що було моєю пристрастю, натхненням, стало рутиною. Гроші того не вартували.
Відтоді я обираю роботу в іншій сфері, а реалізуюся в тому, що мені подобається. Працюю в комунікаціях, з медіа та аналітикою. Мандрую у вихідні, хоч і працюю дистанційно (деколи і під час поїздки). Я спеціально шукала роботу, яку зможу поєднувати з мандрами.
Як ви прийшли до формату мандрівок соло?
Люблю хорошу компанію, співрозмовників. Але думаю, у кожного таке було: плануєте спільну мандрівку – і тут за день до дати одному не виходить, інший захворів. А я вже залежна від чужого транспорту, спорядження, бо не готувалася для автономного походу. Чекала цього моменту кілька тижнів – і в останній день ніхто нікуди не їде. У мене було таке кілька разів!
Одного разу, це було десь десять років тому, коли знов ніхто нікуди не поїхав, вирішила їхати сама. Це було літо, і в тій мандрівці я зрозуміла, що подорожувати наодинці – це так просто! Щоб не залежати від інших, стала вивчати, як доїхати громадським транспортом (машини не маю). З мапами з дитинства знайома, тут мені було просто.
Знаю, що мені потрібно, прокладаю маршрут. У гори ти йдеш по свободу, і цю свободу я отримала сповна.
Чи універсальний цей формат подорожей? Як безпечно перевірити, чи витримає людина соло-похід?
Ночувати наодинці у високогір'ї може бути психологічно складно.
- Підіть хоча б на добу з компанією на ночівлю в горах – осмислити емоції, які виникають у незахищеному середовищі. Наш мозок генерує купу тривожних думок, хоча, на мою думку, ризиків не так і багато.
- Поставте намет за 500 м від населеного пункту, де точно безпечно, і спробуйте переночувати наодинці. Дехто взагалі не засинає, чекає ранку. Якщо мозок генерує страхи, позбуватися їх складно.
Я теж часом боюся, відчуваю психологічний дискомфорт. На високогір'ї, навіть на найпопулярніших маршрутах, переважно немає людей, мені там спокійно. Натомість якось після спуску не було чим добратися додому, то мусила ставити намет на ніч біля річки в населеному пункті. Там машини приїжджали, шумні компанії цілу ніч пили, бродили, билися – тоді мені було трошки лячно.
Бувають ризиковані ситуації, особливо взимку. Але досвід спрацьовує, підказує правильні рішення. Тому мені соло-мандрівки заходять.
У соло-поході – бачу по собі – по-іншому працює організм, інстинкти. З компанією можу не подивитися під ноги, бо відволікатимуся на розмови, розслаблено почуваюся. Коли ж сама, то зібрана, сконцентрована, усвідомлюю ризики можливої травматизації, а тому обережніша. Я ж ходжу на лижах, з велосипедом, тому мала різні випадки – на щастя, не серйозні.
Як ви готуєтеся до поїздки наодинці?
Усвідомлюючи ризики, беру контакти рятувальників, місцевих, прикордонників (у Чернівецькій області часто подорожую прикордонною зоною), щоб звернутися по допомогу. Звичайно, завжди ношу аптечку.
Перед поїздкою я шукаю інформацію в інтернеті, на сторінках національних парків, спілкуюся з місцевими, лісниками: вивчаю ареали розповсюдження звірів – вовків, ведмедів, рисей. Нагадую собі алгоритм дій у разі зустрічі з ними. Що більше знаєш, то менше страхів.
Які за тривалістю ваші соло-мандрівки?
Найдовший соло-похід тривав 90 днів: мандрувала Туреччиною, спала в наметі.
Оптимальна автономна поїздка для мене, коли йдеш з усім спорядженням, їжею, без спуску в населені пункти, – це 5 – 6 днів. Це і фізично нормально сприймається, і психологічно, і павербанки витримують (я ж багато знімаю на камеру). Восени 2023 року так ходила горами Румунії: мала 4 поїздки по 5–6 днів.
У тривалій мандрівці десь на 10-й день хочеться додому: усе не подобається, складно, важкий рюкзак, непередбачені моменти. Але якщо пережити цей період, уже додому не хочеться.
Чому ви не повертаєтеся в такі моменти втоми?
Якщо при кожній складності повертатися, відмовлятися, то можна нікуди взагалі не ходити. Коли в поїздці складно, даю собі ще 2 дні. Однак зазвичай після цього усе нормалізується.
Найважче в соло-мандрівці – перший ранок. Зазвичай доводиться виїжджати десь о 6-7 ранку, бо підлаштовуюся під транспорт. Коли будильник дзвонить о п'ятій ранку, мозок вмовляє ще поспати. Ніхто ж не жене! Це момент внутрішньої боротьби. Але я розумію: якщо зараз себе пожалію, то на наступний раз іще більший ризик лишитися в ліжку.
Яке берете спорядження?
Не беру зайвого, уже знаю, що мені може знадобиться в будь-яку погоду. Коли сильний мороз, беру додаткове утеплення – пуховку; якщо обледеніння – кішки. Збори у 2-тижневий похід у мене займають 15–20 хвилин.
Узимку завжди беру намет. Ось ходила в Черемоський національний парк, ночувала у місцевих – у Сараті, Яловці, Шепоті. Маршрут довгий, через гори, не знала, який стан снігу, чи зможу дійти до Сарати – тому йшла з наметом. Рюкзак з наметом важить десь 15 кг.
Я купую легше, хоч і дорожче спорядження. При моїй вазі 50 кг 20-кілограмовий рюкзак – це вже критична вага. Інакше похід мені не в задоволення, з’являються ризики для спини.
Розкажіть про свої найпопулярніші маршрути
Найчастіше буваю в Чернівецькій та Івано-Франківській областях, туди найпростіше дістатися, ще буваю в Закарпатській області: Свидовець зручний для скітуру. До Румунії мені швидше дістатися, ніж до гір у Львівській області.
У парках мені траплялися привітні і помічні люди. Якось у Черемоському парку хотіла потрапити в Перкалабу з велосипедом. Зайшла в адмінбудівлю нацпарку спитати, чи можна там проїхати. То вони мені кажуть:
– В смислі “можна”? Треба!
Дуже були раді підказати дорогу, люблю таких людей. Комунікую з керівником Департаменту туризму в Івано-Франківській області. Вони розвивають туризм, використовують мої відео, фото, допомагають. У чернівецьких чиновників, на жаль, я не бачу зацікавленості в розвитку туризму.
Мені дуже подобаються дикі гори, як-от у Верховинському національному природному парку, віддаленістю та важкодоступністю. У горах краєвиди не бувають однаковими: 5 разів іду тим самим маршрутом, і щоразу вони різні, особливо це помітно взимку. Сонечко заходить завжди по-різному. Українцям пощастило мати зміну сезонів, пейзажі не встигають набриднути. Це може робити людей щасливими, якщо вони цю зміну помічають.
Коли була в Туреччині 3 місяці, то там якраз одноманітно, хоч є море, гори.
Які національні парки України хочете відвідати?
Мрію відвідати парки Одеської області – “Тузлівські лимани”, коли прилітають фламінго, Нижньодністровський.
Якось була на велосипедних змаганнях в “Бузькому Гарді” Миколаївської області. Мені так сподобався каньйон Південного Бугу, що я ще поїду туди, хоча б на тиждень-два.
Ще хочу потрапити в Чорнобильський радіаційно-екологічний біосферний заповідник. Вивчала Чорнобильську трагедію, багато чула від батьків про той день, мені це болить.
Хочу побувати в Шацькому національному парку з велосипедом, подобається цей регіон. Він рівнинний на відміну від місць, де я постійно буваю.
Мені подобається Дністровський каньйон. Я там була з велосипедом, і це унікальне та перспективне місце для велотуризму. Це локація світового масштабу! Лиш розчаровує споживацьке ставлення людей, там повно сміття.
Як ви добираєтеся до гір з велосипедом?
Кожна поїздка – це окрема історія. Загалом складно. Вижницький, Черемоський національні парки не пристосовані для подорожі велосипедом, хоча є ідеальними для велотуризму:
- це невисокі гори;
- там проїзні гірські дороги;
- можна заночувати в місцевих, колибах (тобто обійтися без намету).
Їду в будні, коли менше людей, домовляюся завчасно з водіями, що матиму велосипед. Велосипед складаю в чохол, знявши переднє колесо. Бувало, що водій закидав сумками мій велосипед так, що він ламався, то мусила шукати механіка в населеному пункті.
На жаль, ні залізниці, ні великих автобусів зараз не їде в сторону Буковинських Карпат. Інфраструктури мені дуже бракує. Навіть до курортного Мигового я не можу з велосипедом доїхати! Хоча там зробили байкпарк, де мені було б цікаво покататися. Іноді користуюся блаблакаром, але в тому напрямку зазвичай глухо. Підключаю друзів з автівками.
Я не тільки велосипедом, а й верхи в гори їздила! Неподалік Вижниці у власника можна взяти коня в багатоденну поїздку. Вдень їдеш верхи, вночі він пасеться біля намету. Але треба вміти їздити на коні, бо це не транспорт, а тварина. Комфортно має бути і вершнику, і коню. Не можна його смикати, заганяти, штурхати. Новачки мають їздити тільки в супроводі досвідченого вершника.
Який досвід закордонних національних парків ви б хотіли бачити вдома?
У Польщі вміють працювати з маркетингом: наприклад, там розкручують будь-яку маленьку печеру в Татрах. Масовий туризм теж має недоліки, однак хотілося б більшої уваги до пам’яток української природи.
У румунських горах я побачила таке:
- культура мандрівництва: якщо є правило не палити багаття, то його не палять, намети ставлять у визначених місцях і вже ж не купаються у високогірних озерах!
- повага до інших туристів: наприклад, музику в горах не заведено слухати, і я не чула там колонок;
- укриття для туристів: рятувальна служба разом з національними парками зробили прості укриття для туристів у вигляді куполів, де можна заночувати, перечекати негоду.
- логістика: що пів години їде потяг у заповідник. Він їде напівпорожнім, але завдяки йому розвивається туризм!
Туризм має бути відповідальним, це гра в довгу. Правильний розвиток туризму – це про повагу до природи. Наприклад, джипери нищать українські гірські хребти зараз, і за кілька років там уже не буде чого дивитися.
Як вас змінили подорожі?
Стала менше залежати від речей. Речі потрібні, щоб закрити базові потреби, не мрію про новий телефон, дорогий одяг, прагну до мінімалізму. Мені не важливий кар'єрний ріст, посади. Думаю більше про те, що робить мене щасливою і не бачу сенсу відмовлятися від мрії заради грошей.
Коли після подорожі повертаюся в місто, іноді не розумію, чому люди сваряться за дрібні побутові моменти. Мені шкода витрачати енергію на сварки.
Коли в Україні подорожую віддаленими місцями, де люди живуть просто, бачу складність їхнього життя. Там немає можливості заробити, відсутня медична допомога. Це теж веде до переосмислення цінностей.
Будь-яка подорож розширює світогляд. Світ ніби величезний, але такий маленький насправді, люди скрізь однакові.
У 2021 я пройшла Шлях святого Якова, 1 000-кілометрову паломницьку дорогу узбережжям Атлантичного океану. Зустрічала людей з Уругваю, Мексики, Австралії, Японії. Ми всі ночували в одних туристичних сховках (альберго), здружилися. Я запам'ятала вечір, коли мексиканець, японка, австралійка, ірландець, італієць і я, українка, сиділи на кухні. Італієць зготував пасту, і ми спілкувалися. Мексика тоді стала мені такою близькою, наче я в Хотин поїхала.
У своїх відео я намагаюся показувати, що дівчина сама, без допоміжних засобів може активно мандрувати. Часом люди пишуть, що їм було важко наважитись, і мої відео надихнули їх спробувати, побороти упередження, страхи.
Про що ваш відеоблог?
Я почала знімати 2022 року на телефон, монтувала теж на телефоні. Ніколи до того не була пов’язаною з кіно.
- Розповідаю про складнощі, які виникають по ходу поїздки, показую краєвиди, шлях – як воно є в той момент. Жодної режисури: є лиш запланований маршрут – об’єкти, які хочу відвідати, місце ночівлі. Здебільшого не знаю, що мене очікує – сніг, перемети.
- Показую життя людей у регіоні, розповідаю про місцевість, щоб відео було інформативним. Досліджую цікаві місця, вивчаю історію.
- Ділюся досвідом, як правильно підготуватися, щоб поїздка була безпечною (як-от щодо спорядження).
Усе роблю сама: організовую поїздку, знімаю відео і фото, монтую, заливаю на ютуб. Маю купу ідей для мандрівок, але є нюанси по організації, логістиці. Визначальний для моїх гірських поїздок – фактор погоди. Ось була у Вижницькому національному природному парку при -20–25 °C. Було безвітряно, сонячно, зняла тоді хребет Смидовата. Це був одноденний похід, 25 км.
Можу перенести похід через дощ, сильний вітер, адже це ризиковані умови. Тому під погоду вибираю маршрут. Наприклад, цієї зими через перепади температури схили, особливо верхів’я, дуже взялися кригою.
Які відео у вас найпопулярніші?
Канал розвивається поступово. Бум переглядів у мене стався зими 2023/2024, людям зайшло відео про Сарату (понад 120 тисяч переглядів. – Ред.). Пояснюю це тим, що:
- регіон сам дуже цікавий, бо віддалений;
- важкодоступний через прикордонні обмеження;
- відео вийшло про пригоди і про життя місцевих.
Відео про полонину Борсучину теж добре зайшло (майже 90 тисяч переглядів. – Ред.). Там про зимове життя в горах, людей, які там господарюють. Показала екстремальні умови мандрівки, хуртовину, як ішла через снігові замети по хребту.
Є відео нічим не гірші, але з меншими показниками, наприклад поїздки в гори Румунії. Думаю, українцям зараз цікавіше про Україну дивитися. Плюс працюють алгоритми ютубу: чомусь зараз він вирішив показувати мої відео в трендах. Буває, що відео не отримало багато переглядів, але має великий фідбек: люди змотивувалися, отримали корисну інформацію – для мене це теж хороший результат, а не тільки тисячі переглядів.
Платної реклами я не роблю, у своїх соцмережах анонсую нові відео. Монетизація на ютубі у мене з грудня пішла, бо відео набрали необхідну кількість годин перегляду. Заробила я на одному відео 20 доларів, тобто по часовитратах це неокупно наразі.
Ще нюанс з ютубом – музика. Щоб не заблокували канал, потрібно використовувати музику, яка не обмежена для використання авторським правом. Тобто Scorpions у мене не можуть грати на фоні.
Щоб помітили блог, ютуб чи будь-який інший інформаційний проєкт, потрібно багато працювати, ніколи не знаєш, як воно піде. Зараз мій канал дивляться, потім може бути спад – це теж нормально. Я не ставлю цілі отримати мільйон переглядів, зосереджуюся на процесі, бо мені це подобається.
Не знаю, куди мене приведуть мандри, не планую нічого глобально. Багато доріг відкрито, маю знайомства по всьому світі завдяки подорожам. У мене немає відчуття, що життя проходить повз.
Авторкою всіх фото в матеріалі є Любов Бойко. Читайте інші наші матеріали про досвіди мандрів: з дитиною та ековолонтерство в національних парках.