Нижньодністровський національний парк лежить у дельті Дністра. На високих схилах збереглася степова рослинність, навесні квітнуть поля первоцвітів, а влітку — хвилі ковили. У мілководних ставках немає риби, а отже, рибалкам це місце не цікаве. Натомість тут полюбляють бувати бьордвочери. 9 квітня Юлія Тернова, начальниця відділу екоосвіти парку, разом з волонтерами визначали, як зробити зручну екостежку для спостереження за птахами.

Орнітофауна парку, каже Юлія, становить близько 180 видів. Птахи тут почуваються безпечно, щоб гніздитися, живитися або відпочивати. Популярне місце для спостереження за птахами — екостежка «Шепіт заплав». Вона пролягає в господарській зоні національного парку, на очисних ставках, недалеко від Карагольської затоки Дністровського лиману. Раніше це було маловідвідуване місце, яким цікавилися тільки науковці та мисливці (у допаркові часи). Тепер же екоосвітяни на цьому пішохідному маршруті проводять екоосвітні заходи й екскурсії.

Упродовж року стежку відвідує близько 500 студентів і школярів, вона є популярною серед українських бьордвочерів. Досвідчені бьордвочери — Сергій Ковальов, відеограф дикої природи, Олексій Золотов, модератор фейсбук-групи «Birdwatching Ukraine - Бьордвотчинг в Україні», одеський бьордвочер Олександр Бурковський — пройшли стежкою та підказали, як зробити її зручнішою, каже Юлія:

Олександр Бурковський птахами цікавився з дитинства, бьордвочингом почав займатися 2016 року:

Далі були експедиції, виїзди по Україні, спільний із друзями проєкт із побудови сов’ятників і подальше кільцювання червонокнижної сови (совка Оtus scops), з якої і почалося захоплення бьордвочингом. Станом на квітень 2023 року Олександр бачив понад 700 видів птахів у світі, у його українському списку — 309 видів птахів. 

У Нижньодністровському національному парку Олександр буває з кількох причин:

• через різноманітність біотопів, а отже, різноманітність птахів і тварин;
• його вабить унікальність цих місць — це підтверджується унікальними мешканцями, які знайшли собі домівку в межах парку. Олександр каже, що ніде близько до Одеси неможливо зустріти деякі види птахів, які можна побачити тут;
• логістика: за один день у Нижньодністровському можна побачити різні біотопи; побувати на річці, заплавних озерах, у лісі, на луках, у степу, заболоченій місцевості.

Під час змагань із бьордвочингу він завжди відвідує кілька точок у парку, у будь-який сезон. Зокрема бував і на екостежці «Шепіт заплав»: через різноманітність птахів, що зупиняються там на міграції, і декілька червонокнижних видів качок, що гніздяться в межах стежки (чернь білоока Aythya nyroca та чернь червонодзьоба Netta rufina); на прольоті, каже, тут зупиняються більшість видів качок і гусей, які є в Україні:

Олександр додає, що місце, де прокладено стежку, цікаве в будь-яку пору року: навесні і восени можна побачити міграцію птахів, адже тут проходять міграційні шляхи: деякі птахи просто пролітають, інші зупиняються відпочити й підкріпитися. Узимку спостерігає за птахами, які лишаються тут зимувати або прилітають по прихисток і їжу.

Влітку радить спостерігати за птахами, які вибирають ці місця для виведення потомства:

Про важливість правильних сховків говорить Сергій Ковальов: оскільки за птахами найкраще спостерігати відрання, то добре мати місце для ночівлі, як-от бунгало; а також вежі, очеретяні сховки для спостереження за птахами на рівні води.

Олександр Бурковський каже, що, крім облаштування сховків, важливо подбати про зручні місця для фотографування та відпочинку, доступно розповідати про мешканців парку:

Наголошує, що важливо донести інформацію про правила поведінки в парку, пояснити, навіщо їх дотримуватися. Каже, стежки унормовують пересування туристів, щоб вони не турбували тварин, не витоптували рослини:

Олександр вважає ідеальною ситуацію, коли всю інформацію про парк, його мешканців, стежки та маршрути, місця для спостереження турист може отримати із цікавої йому сфери (як-от рослини, тварини) від гіда-спеціаліста:

Юлія Тернова каже, що на визначених під час прогулянки з волонтерами місцях парк планує зробити інформаційні стенди із зображеннями птахів, яких можна побачити на екостежці, організувати місця для відпочинку та спостережень. Ці зміни — якщо вдасться знайти кошти — планують реалізувати вже на початку літа: спостерігати за рухом справ у парку можна на сторінці установи в інстаграмі та фейсбуці. Олександр вважає, що популяризація бьордвочингу сприятиме захисту й більшій увазі до парку та розвитку місцевих громад:

Указ про створення національного природного парку «Куяльницький» в Одеській області президент України підписав у січні 2022 року. Ми поговорили з активістами, які супроводжували створення парку та зняли про лиман документальний фільм. В умовах повномасштабного вторгнення це місце набуває особливої цінності через потенціал для реабілітації поранених.

В Україні 56 національних парків, і кожен можна назвати унікальним — бо він оберігає цінну природу певного регіону. Неповторність «Куяльницького» парку полягає в поєднанні степу та моря, пояснює Владислав Балінський, голова громадської організації «Зелений лист», яка займалася проєктом та адвокацією установи:

— Це унікальне місце, по-перше, через степові ділянки. Степ — колиска української нації, а для українців він на генетичному рівні дає відчуття простору. По-друге, це регіон Причорномор’я. Степ тут дуже близько до моря, і поєднання морського та степового повітря, насичення сіллю з Куяльника вже працює природотерапевтично, навіть без особливих процедур.

Владислав вбачає особливу цінність цього місця нині, під час війни, та передбачає його важливість, коли тисячі бійців повернеться з фронту з потребою реабілітації:

— Бійцям із тяжкими пораненнями та численними переломами потрібно, щоб не тільки ці переломи зрослися, а і пройшов період реабілітації. Комусь треба вчитися заново ходити.

Як біолог і хімік, Владислав досліджував властивості лиманського мулу; як громадський діяч нагадує, що з ХІХ ст. лиман відомий як бальнеогрязьовий курорт, профіль якого — відновлення функцій опорно-рухового апарату:

— Санаторний комплекс «Куяльницький» був одним із найбільших санаторіїв. Тут робили розтягування, влаштовували ванни для прийому ропи, яка має заживляючий ефект; для відновлення кісткового мозку, хрящової тканини використовують лікувальні грязі. Тобто людина приймає ці процедури, вони чітко по днях розписані, а потім вдягає протез, гуляє по косі, пішохідному маршруту — то відновлюється, це так комплексно діє.

Владислав нагадує, що в радянський час використовували наукові методики для реабілітації. Зараз, каже, слід це розвивати й покращувати — зокрема через потенціал місцевої природи:

— Такі установи, як  санаторій «Куяльник», мають залишатися у власності держави. А такі унікальні природні ландшафти — під її охороною. Часто люди хочуть побути наодинці з природою, походити пішохідними маршрутами. І цей природно-санаторний комплекс дає змогу людині якнайскоріше психологічно відійти від наслідків і реабілітуватися. 

Активіст додає, що тільки збереження біологічної рівноваги всього ландшафтного комплексу з усіма його мешканцями дасть змогу зберегти красу, біорізноманіття та унікальні бальнеологічні властивості цієї території для майбутніх поколінь.

Крім піших прогулянок, на території національного парку можна буде спостерігати за птахами, їздити у велотури, займатися хайкінгом, проводити екологічні фестивалі, сплавлятися на байдарках, розповідає Сергій Ковальов. Разом із ГО «Зелений лист» він зняв фільм про Куяльницький парк, де з різних боків активісти пояснили потенціал цієї території: збереження степу, данина історичній пам’яті про козацтво, розвиток гастротуризму, музичного мистецтва, астротуризму. Сергій каже, що створення національного парку — це компроміс між зоною відпочинку та захистом природи:

— З одного узбережжя його перекриває Одеса, з іншого — села. Він дуже відокремлений, за часів індустріалізації був занедбаний, тому що йому доступ перекрили до моря, а потім і до річки, яка в нього впадала — і він пересихати почав. Цим довго ніхто не займався. Потім стали думати, щоб водообмін відновлювати. Поки що хоча б не чіпати та не нищити те, що залишилося.

Природоохоронці занепокоєні через стан лиману: щоб врятувати водойму від пересихання, Куяльник були поєднали каналом із морем. Через це піднявся рівень солі, а лиман потребує прісної води. Ба більше: попри створення парку, кажуть активісти, є охочі прокласти дорогу прямо по березі лиману, що знищить його екосистему. Тому дуже важливо, щоби парк очолила порядна, свідома та обізнана людина.

Науковою роботою та адвокацією Куяльницького парку нині займаються працівники національного парку «Тузлівські лимани». В. о. директора НПП «Тузлівські лимани» Ірина Вихристюк зауважує:

— Одна з головних задач національних парків — це розвиток туризму та рекреації. Курорт передбачає надання фахових послуг. Там усе це вже є. Вони мають ліцензії, можуть надавати послуги з реабілітації. Це ні в якому випадку не можна втрачати. Це одна із задач парку.

Останніми роками Сергій Ковальов багато знімав для парків півдня України, Карпат, Голосіївського національного парку. Нині майже не працює з парками, бо 90 % часу допомагає іноземним журналістам документувати війну Росії в Україні. Однак нагадує про важливість природоохоронної діяльності:

— Зараз війна, але не хочеться гаяти часу. Я не думаю, що за моє життя на півдні біля мого дому ще один нацпарк зроблять, який я зможу комфортно і швидко знімати, постійно в епіцентрі знаходитися. Так що хочеться цю тему продовжувати.

Наразі невідомо, коли національний парк «Куяльницький» знайде очільника й що це буде за людина. Сподіваємося, українські військові та цивільні, постраждалі від війни, зможуть проходити реабілітацію в установах на березі лиману, а парк уже скоро прийматиме на відпочинок усіх охочих. Подивіться фільм про Куяльник, який зняли природоохоронці, щоб осягнути його цінність.

Мене звати Анастасія Сєрікова, я комунікаційниця проєкту wownature.in.ua, який розповідає про національні парки України. Коли я бачу, що національні парки або заповідники проводять захід на природі, мене практично ніщо не може зупинити. Так було і 20 березня, коли активісти львівської громадської організації «Лісові ініціативи й суспільство» кликали волонтерів у національний парк «Гуцульщина» відновлювати ліс.

Здавалося б, навіщо сіяти жолуді, вони ж собі падають, то і проростали б. Однак, по-перше, дуб родить не так часто, а по-друге, у радянський час на ділянці парку на місці рубки засіяли чужоземний вид — червоний дуб. Він є агресивним, витісняє інші рослини. Ба більше: його листя утворює на землі щільний покрив, а оскільки вид немісцевий, то локальні гриби його не переробляють, а отже, локальні рослини не можуть рости під його кроною. Тому, хоч нині й весна і травичка вже пробилася, нашу ділянку всуціль вкрило торішнє (може, і давніше) листя.

Волонтери розібрали жолуді, послухали про те, як їх сіяти (знайти просвіт у небі, під ним розгребти листя, кілочком викопати ямку, вкинути жолудь донизу гострим кінцем, притоптати землю). За дві години висіяли майже весь 50-кілограмовий мішок жолудів. Чи вдасться їм вибороти місце під сонцем і потіснити американців — буде відомо вже за кілька місяців, як з’являться паростки. Науковці парку стежитимуть за експериментом.

Посіявши жолуді, ми гуляли лісом. Потрапили на галявину, всіяну первоцвітами — і жодного не зірвали не стоптали. Виявляється, у такій концентрації білоцвіт весняний іще й пахне:

Увесь цей час двоє співробітників парку носили довгу драбину. Не зізнавалися навіщо, й ось нарешті приставили її до дерева. Ми підняли очі: на тому дереві висів сов’ятник (дерев’яний будиночок для сови; сови могли б і самі забезпечити себе житлом, пояснили мені в парку, але вони живуть у великих дуплах вікових дерев, яких нині катма). Щоб довідатися, чи живе хтось у сов’ятнику, співробітники мають спеціальний гаджет: до жердини прикріплено селфі-палицю зі смартфоном. Відповідно, не турбуючи сову зайвим шумом, можна запхати у віконечко сов’ятника телефон і зробити фото. Одна біда — фото працівник робить наосліп, бо ж не бачить, коли тиснути кнопку «зняти». І тут сталося неймовірне із серії «технології творять дива».

Волонтерка Аня дала працівнику свій синхронізований із телефоном смартгодинник, і на ньому було видно зображення з камери, а отже, вдалося сфотографувати вміст сов’ятника.

Виявилося, що там відклала яєчка довгохвоста сова й сидить на них. Усі тішилися, а Аня найбільше, бо тепер зможе довести мамі, що той її годинник — справді функціональна штука.

Щоб дістатися парку, ми доїхали до Косова (Івано-Франківська обл.). У містечку є де зупинитися і поїсти, тут мальовничо, бо довкола гори, а в місті — річка. Один мінус — немає залізничного сполучення зі обласними центрами.

Автомобілем зі Львова до Косова 4 години; з Києва волонтери діставалися двома видами транспорту: потягом до Коломиї і автобусом до Косова (кажуть, їздить що пів години). Ще зручно діставатися з Івано-Франківська: автобус їздить приблизно щогодини.

Мені було цікаво й важливо познайомитися зі співробітниками національного парку, роззирнутися, як працює установа. Наприклад, я дізналася, що нині серед працівників є колишній директор біосферного заповідника «Асканія-Нова»: він виїхав з установи вже під час російської окупації.

За 4 години в парку можна зробити повно справ: посіяти жолуді, дізнатися про сов і відчути запах первоцвітів. На сторінці wownature у фейсбуці ми частенько публікуємо добірки подій у національних парках, то ви не соромтеся, долучайтеся. Підписуйтеся на сторінки парків та беріть участь у їхніх подіях.

Не рвіть і не купуйте первоцвітів, сійте тільки правильні жолуді у відповідних місцях, подорожуйте в безпечні національні парки. 

Там і побачимося.