Рік тому, у квітні 2023, ми розповідали про екостежку «Шепіт заплав» у Нижньодністровському національному природному парку. Її полюбляють бьордвочери, і не дивно: орнітофауна парку становить близько 180 видів! Спостерігати за птахами тут можна й нині, під час дії воєнного стану.

У цьому матеріалі зібрали поради бьордвочерів про птахоспоглядання на цій стежці та дізналися в парку про стан справ. 

Ігор Вєтохін: як дістатися до стежки

На стежці «Шепіт заплав» Ігор був 7 разів, в усі пори року. Приїжджає сюди, бо буває в Овідіополі, а ця стежка — найближче місце для спостереження за птахами. Доїхати до стежки можна із сіл Маяки й Надлиманське:

Ігор розповідає, що на інформаційних стендах уздовж стежки написано, яких птахів можна побачити, описано маршрут.

Ігор їхав своєю машиною трасою Одеса — Рені (М15). Перед Маяками повернув на ґрунтову дорогу (Т1625) і їхав до цього знаку:

Можна залишити авто там або біля початку стежки. По дорозі є стенд, який сповіщає, що ти перебуваєш на території національного парку. На ньому — к’юар-код, щоб оплатити відвідування стежки.

Маршрутка їздить там само, від зупинки до стежки йти хвилин 40. За досвідом Ігоря з Одеси туди їхати години півтори.

Олександр Бурковський: яких птахів можна побачити на стежці «Шепіт заплав»

Олександр Бурковський, бьордвочер з Одеси, розказав, яких птахів планує побачити на стежці навесні:

У цьому відео фоторепортера, бьордвочера, активіста Сергія Ковальова можна побачити птахів і пейзажі стежки.

У національному парку про побажання бьордвочерів знають: місця для сховків визначили, навесні планують облаштувати – а також додати новий інфостенд. 

П’ятим національним природним парком, який відвідала експедиційна команда Євгенія Довгалюка із Центру вивчення природи, культури й архітектури Озеро Супій, став парк «Прип’ять-Стохід» Волинської області. Розпитуємо команду та працівників парку про мандрівку та туристичні пропозиції під час війни.

Як доїхати до нацпарку «Прип’ять-Стохід»

Євгеній: Парк межує з Білоруссю, лежить у прикордонній зоні.

З Києва ми їхали 6 годин чудовою варшавською трасою (автошлях E373. — Ред.). Після Маневичів треба повернути на північ і їхати до Любешева, на тому відрізку дорога гірша, з ямковим ремонтом. Нам пощастило його пролетіти легко — їхали в цю експедицію новим авто нашого партнера — Mazda. Ще до Любешева можна доїхати автобусом, є рейси з Києва (450 км), з Луцька (130 км).

Чи можна переночувати в парку «Прип’ять-Стохід»

Євгеній: Ми жили в зоологічному стаціонарі у Сваловичах. Це один із центрів розвитку туризму на території парку, через нього проходять усі водні маршрути, екостежка «Ойкум — край великих боліт».

Сваловичі — це невелике село на березі Прип’яті з дерев’яними будинками під очеретяними стріхами. Там усього 7 місцевих жителів! Але будують нову туристичну інфраструктуру, як-от кемпінги. Виглядає це суперкруто. У нас був будинок на 6 людей із двома двоповерховими та двома звичайними ліжками. Ліжко-місце коштує 200-250 грн на добу.

Нам завчасно протопили. У ванній було прохолодно, але з гарячою водою проблем не було. У кімнаті є груба, купа дров, то ми після дня знімань палили вогонь.

Віта Домашич, заступниця начальника відділу еколого-освітньої роботи та рекреації: також зупинитися можна в будинку парку в селі Люб’язь (12 км від Любешева). Там може розміститися 10 людей. Влітку можна покупатися в озері, засмагати, рибалити. До Сваловичів їхати 25 км. До місця ночівлі можна доїхати своїм транспортом, домовитися за трансфер із працівниками парку. До Люб’язя їздить маршрутка. Ще влітку можна заночувати у вежі для бьордвочингу у Сваловичах, є 6 місць.

Що дивитися в парку «Прип’ять-Стохід»: річки і птахи

Євгеній: Ми почали сплавлятися з озера Люб'язь. Воно ніби лежить на течії річки; там усе на річках побудовано, найголовніші з яких — Прип’ять і Стохід. Тому ми більше рухалися човном, ніж машиною.

У нацпарках нам трапляються тільки класні люди. Ми спілкувалися з очільником парку, Олександром Сащуком, з нами постійно був Ігор Клямаров, заступник начальника Люб’язівського природоохоронного науково-дослідного відділення. Він нас возив на човні, дав інтерв’ю. Ігор місцевий, ідеально знає місцевість.

Річище Стоходу має різкі повороти, тому коли ми розганялися човном, на поворотах злітали зграї птахів. Я думав, їх на Супої багато, але в цьому парку їх більше! Наприклад, величезні зграї гоголів червонокнижних, бачили орлана-білохвоста, а вишенька на торті — зустріли пташку, яка в Україні живе тільки в цьому національному парку й навіть є на його логотипі — біла синиця.

За 20 секунд додаток Merlin, який визначає птахів за голосом, упізнав 6 видів! Усього в парку за час моніторингу нарахували 230 видів птахів (в Україні зареєстровано близько 430 видів. — Ред.).

Для спостереження навіть не потрібно шукати місця. Стій — і птахи самі прилетять, бо там низьке антропогенне навантаження і справді висока кількість птахів на квадратний метр. Одна з переваг поїздки навесні — не було комарів. У парку їх дуже багато, є навіть локація з комаром на логотипі!

Ігор, бьордвочер і фотограф: Мені не пощастило натрапити на білу синицю під час досліджень сел і лісів поруч; добре, що хлопці побачили її під час сплаву річкою. Біла синиця має бути головним магнітом для птахоспоглядачів у цьому нацпарку.

Ще ми бачили, як пасуться, і чули, як кричать, журавлі сірі, спостерігали за шлюбними іграми сорокопуда сірого, вночі чули багато особин сови сірої.

Лабіринти Стоходу

Євгеній: Шацький парк — це одна емоція, коли ти почуваєшся маленьким серед великої води, а тут через вузькі рукави річок ти ніби в лабіринті.

Ми приїхали на початку березня 2024 року, у високу воду. У цей час із дрона Стохід має вигляд монопотоку. Коли вода спадає, десь із кінця квітня, річка має інакший вигляд: Стохід має заявлені в назві 100 ходів! Можливо, це через рівнинність території, ґрунти-піщаники, де воді не треба робити зусиль, щоби пробити новий рукав. Річка тече собі по прямій, а коли впирається кудись, відходить, спокійно розштовхує пісочок — і йде в інший рукав. І що нижча вода, то менше рукавів у цьому залучено.

Буває, посеред річки стоїть стовп із вказівником «Стохід — наліво, Прип’ять — направо». Рукавів стільки, що ми на моторці з місцевими двічі губилися! Запливаєш у такі місця, де вода трошечки впала чи дерево лежить, — і вже шукаєш можливість плисти іншим ходом. Це такий класний досвід — дійти цими вузькими рукавами Стоходу до Сваловичів.

Віта: Річка Прип’ять має багато очерету, а річка Стохід — вільхові заплавні ліси. Влітку там холодок, так гарно! Через нерест сплави починаються в середині червня, до того часу парк — ідеальне місце для бьордвочингу. У нас є 3 оглядові вежі — в урочищі Городище на річці Цир, на озері Люб’язь у заплаві Прип’яті, у Сваловичах.

Від Сваловичів до Люб’язя прокладено водний маршрут «Таємниче Полісся», 19 км. Під час дії воєнного стану він також доступний. Маршрут по Стоходу — «Чарівний світ Полісся» — починається із селища Любешів, далі сплав до с. Бучин, а потім іще 6-кілометровий сплав до с. Сваловичі. Під час сплаву можна відпочити в рекреаційних пунктах парку, пообідати, порибалити.

Замовити екскурсії, моторний човен, забронювати житло можна за номерами: 0952267504 (Віта), 0673616921 (Олександр Іванович). Щодо байдаркових сплавів телефонуйте Віталію 0662122337.

Що дивитися, крім води

Олександр, відеооператор експедиції: відносна віддаленість від великої промисловості та міст — це магніт для відвідування. Уздовж течій Припʼяті та Стоходу тягнуться ланцюжки автентичних сіл і деревʼяних хаток, це фактично музеї просто неба!

Євгеній: У парку можна відпочити на озері, спостерігати за птахами. А ще — це ж Полісся з його диким лісом. Ми бачили сліди лося, натрапили на журавля, який пасся. Навстоячки він мені по груди, це величезний птах.

Працівники парку бачили сліди ведмедя, рисі. Від початку моніторингу біорізноманіття, кажуть, збільшується кількість звірів, птахів. Передусім — через заборону полювати внаслідок воєнного стану, по-друге, змінюється поведінка людей. Полювати вже не потрібно для харчування, як «розвага» воно теж цікавить дедалі менше людей.

Моя особлива пригода — куштувати воду з водойм. Люб’язь — смачне і красиве озеро: пісочок, вода прозора. У Цирі, Прип’яті, Стоході вода теж смачна. Я не відчував домішок, чистий смак. 

Де поїсти в нацпарку «Прип’ять-Стохід»

Євгеній: Ми харчувалися субліматами James Cook, нашого системного партнера. Увечері один раз Ігор нас пригостив місцевою стравою — бобовником. Потерта картопля ззовні, а всередині — варена квасолька (або біб). Цей пиріжок обсмажується дотемна, стає схожим на свинячу котлету. І ти відкусуєш цю котлету — а там плотна картопелька з квасолькою. Ми з’їли каструлю цих бавовників, дуже смачно! Аж дивно: ніби просто квасоля і картопля, але вони класно гармонують, — смачна й поживна страва.

У цій поїздці ми багато їли картоплі, жирної їжі, риби — очікуване меню цього регіону.

Ще нас пригостили обідом працівники парку у Сваловичах: рибною юшкою з ляща, насмажили щуки, картопельки, сосисок. Нас дуже класно прийняли. Чудові відкриті люди!

Віта: туристи теж можуть замовити харчування в місцевих жителів — домашню поліську кухню. У Любешеві можна поїсти в кількох закладах — «Joy House» (центр), «У Тетяни» (біля автостанції), «Тераса».

Чому варто їхати в національний парк «Прип’ять-Стохід»?

Євгеній:

1. Ми йшли стежкою посеред лісу, залитого водою. З води ростуть дерева — я такого більше ніде не бачив! Дуже гарна картинка.
2. Хотів би повернутися в цей ліс. Навіть ранньою весною там було достатньо тепло, дерева прикривають від вітру.
3. Як завжди, хороші люди парків. Співробітники там працюють давно, усе знають і класно взаємодіють із туристами.
4. Лабіринти Прип’яті та Стоходу — це топова штука, яку я запам’ятаю.
5. Сліди козулі, лося, дикого кабана скрізь — там треба мінімум напружуватися, щоб когось побачити, біля тебе постійно щось коїться.

10–15 років тому цей парк уже робив те, про що я тільки мрію у своєму проєкті. Наприклад, у парку є вежа для спостереження для птахами з кімнатою на першому поверсі, де влітку можна заночувати. Я ніде такого не бачив, а в цьому парку вже реалізовано, причому давно!

Фотографії Сергія Ковальова ви точно бачили на сайтах і сторінках національних парків України в соціальних мережах. Ми особливо любимо його знімки з дикими пляжами Одеської області.

Від початку повномасштабного вторгнення росіян Сергій працює як воєнний кореспондент, тому часто буває в зоні бойових дій. Наприкінці лютого — початку березня 2024 року він повернувся з поїздки на Схід, зокрема з території національного природного парку «Святі гори» Донецької області. Публікуємо його текст про цю поїздку.

Моєю великою мрією до повномасштабного вторгнення було відвідати всі національні парки України та зробити фото- та відеоісторії про них. Ця мрія минулих часів дуже болісно згадується, коли вперше відвідуєш національний парк не як турист, а як воєнний репортер.

Десь глибоко в спогадах збереглася та ейфорія, коли їдеш у новий парк. Гадаєш, чи будуть там привітні працівники, екскурсії, кемпінг — чи просто потрапиш у дику природу. Обидва варіанти завжди радували.

Перед в’їздом у нацпарк «Святі гори» у лютому 2024 була тільки одна думка: аби лиш нічого не сталось. Від парку до ворога зараз менш як 20 км, у 2022 він був окупований. Зараз там небезпечно через старі міни, нерозірвані снаряди та досяжність для більшості артилерійської зброї та авіації росіян.

Замість привітних інспекторів і наукових співробітників нашу групу репортерів на блокпості перед парком зустрічають озброєні правоохоронці в бронежилетах і шоломах, як того потребує воєнний стан. 

Цей пост, на відміну від схожих у тилу, можна проїхати тільки військовослужбовцям, правоохоронцям, рятувальникам, що працюють на цих напрямках, або журналістам у супроводі військових.  

Тут ще залишилися сліди жорстоких боїв на узбіччі доріг: знищені будівлі, призначення яких уже неможливо зрозуміти, вирви від мін, КАБів (керованих авіабомб. — Ред.), бліндажі.

Брати камеру в руки не дуже хочеться, та й не можна багато знімати: що менше ворог знає про прифронтові зони, то краще.

Біля єдиного придорожнього магазина, який досі працює, зустрічаємо свого провідника, військовослужбовця штурмової бригади. Із цікавості заходжу в магазинчик, який колись годував туристів снеками, поїв кавою і забезпечував сувенірами. Зараз його фасад побитий уламками, обладнання працює від портативних батарей, а воду гріють на буржуйці. Це трохи нагадує фільми про постапокаліпсис.

З провідником з’їжджаємо з траси на ґрунтову дорогу, поміж дерев уже видно пусті, занедбані, але на диво цілі бази відпочинку.

За звичкою хочеться з’їхати в сторону, пошукати цікаві місця, але тут майже не проводилося розмінування, тому їздити можна тільки визначеними дорогами, на яких теж стоять блокпости.

Всюди безліч прапорців, стрічок, ганчірок різного кольору — сапери кажуть, що всі вони означають замінованість. Не завжди є потрібні прапорці, тому позначають, як можуть.

Провідник зупиняє машину на мальовничому пагорбі біля лісу, підходить до нас і каже, що можна вийти, але не відходити від машини далі як на 30–50 метрів, бо всюди міни.

Якщо вибрати якусь окрему точку й не дивитися на спалені та поламані від вибухів сосни, можна зрозуміти, який парк мав вигляд до війни. Захід сонця і вітер надають пейзажу драматизму, якого й так забагато. Спалені сосни гнуться, хрустять, птахи співають, пісок рухається від вітру та створює дивні тіні.

Нас ведуть ближче до лісу та показують касетну ракету, що стирчить серед гілок та спаленої хвої. Кажуть, що трохи далі лежать тіла росіян, які ще довго ніхто не прибере.

Провідник змінюється на лиці: йому неприємно дивитися на ліс, бо, каже, починаються страшні спогади про бої, які він пройшов у схожому місці.

Про таке не думаєш, але в Україні вже багато людей, для яких типові місця відпочинку стали тригером. Хтось брав участь у бойових діях біля річки, хтось — у лісі, пустелі. Навряд у майбутньому ветерани зможуть насолодитися цим ландшафтом: будуть згадувати пережите на війні.

Сонце майже заходить, треба повертатися, поки видно стежки. В останній момент розумію, що захопився вивченням довкілля і якийсь час не звертав увагу на регулярні вибухи десь далеко.

Не знаю, скільки ще національних парків, що були в зоні бойових дій, доведеться відвідати, але впевнений, що після вторгнення росіян у жодному краще не стало. Залишається тільки сподіватися на охорону та збільшення  площі природно-заповідного фонду в тилу.

Про те, як національний природний парк «Святі гори» пережив окупацію, читайте тут. Щоб допомогти парку, сконтактуйте з Сергієм Приймачуком, директором, телефоном +38 099 034 60 38 або поштою [email protected].